Феномен надмасивної галактики IC 1101
Слід Falcon 9 на місячному диску

Ранок 5 серпня став відміткою, що остаточно підтвердила теорію про неминучість зіткнень космічного сміття з природними супутниками. Об'єкт під каталожним номером 2025-010D — відпрацьований верхній ступінь ракети Falcon 9 масою близько чотирьох тонн — врізався в поверхню Місяця на швидкості приблизно 2,4 км/с. Точка удару виявилася у важкодоступному для земних спостерігачів районі між кратерами Ейнштейна та Белла, на західному краї видимого місячного диска.
Оскільки момент зіткнення не був зафіксований телескопами в режимі реального часу, а знімків свіжого кратера наразі немає, основним доказом стали дані спектроскопії. Дуже великий телескоп (VLT) Європейської південної обсерваторії, розташований у Чилі, одразу після розрахункового часу удару виявив протяжний шлейф викидів, що піднімається на десятки кілометрів над поверхнею.
Особливий інтерес для науковців становить хімічний склад цієї хмари: у ній було зафіксовано натрій та літій. Якщо натрій є типовим компонентом випаруваного місячного реголіту, то присутність літію однозначно вказує на антропогенне походження об'єкта. Літій, що входить до складу матеріалів ракетного ступеня, став свого роду «хімічним відбитком», який практично виключає будь-які сумніви щодо реальності зіткнення.
Історія цього об'єкта розпочалася 15 січня 2025 року, коли Falcon 9 вивела на місячну траєкторію апарати Blue Ghost та Resilience. Після відокремлення корисного навантаження ступінь залишилася в космосі без можливості керованого сходу з орбіти. Протягом наступних місяців вона перебувала під впливом складної гравітаційної взаємодії Землі, Місяця та Сонця, яка в поєднанні із сонячною активністю поступово коригувала її курс. Зрештою траєкторія призвела до неминучого фіналу, ймовірність якого експерти Центру вивчення об'єктів, що наближаються до Землі (NASA), оцінювали як стовідсоткова.
Тепер головним завданням стає кількісна оцінка наслідків удару. Згідно з попередніми моделями, зіткнення могло залишити кратер діаметром від 18 до 40 метрів і глибиною близько трьох з половиною метрів. Для верифікації цих даних планується використовувати можливості орбітальних апаратів: Lunar Reconnaissance Orbiter та південнокорейську станцію Danuri з її камерою ShadowCam.
Порівняння знімків поверхні «до» та «після» дозволить не лише уточнити розміри новоутвореної воронки, а й отримати цінні дані про розподіл викидів при високошвидкісних ударах. У ширшому контексті цей інцидент підкреслює необхідність удосконалення методів моніторингу околомісячного простору, який стає дедалі щільнішим через зростаючу кількість техногенних об'єктів.

