Перехід на виключно цифрову модель дистрибуції поступово стирає історію інтерактивного мистецтва. Зі зникненням фізичних носіїв програмне забезпечення стає заручником корпоративних серверів, які можуть бути відключені в будь-який момент за рішенням власника. Виникає парадокс: законні механізми збереження блокуються лобістами авторського права, створюючи правовий вакуум. У цій реальності піратство трансформується із кримінального правопорушення на єдиний доступний інструмент культурного архівування.
Сучасна ігрова індустрія невпинно прагне до повної цифровізації, і рішення Sony остаточно перейти на цифрові релізи PlayStation до 2028 року стало лише черговим підтвердженням цього тренду. Для більшості користувачів такий перехід виглядає як зручність, проте для істориків та архівистів він означає справжню катастрофу. Проблема полягає не в самому відсутності фізичних носіїв, а в критичній залежності продукту від серверної інфраструктури видавця. У світі «цифри» гра перестає бути об'єктом володіння та перетворюється на сервіс: щойно компанія вирішує відключити сервери або припинити підтримку продукту, витвір мистецтва зникає назавжди, залишаючи після себе лише марний набір даних.
У центрі цього конфлікту стоїть Entertainment Software Association (ESA) — впливова торговельна організація, що представляє інтереси найбільших видавців. Замість того щоб сприяти збереженню культурного шару, ESA послідовно блокує будь-які спроби легалізувати архівацію занедбаного ПЗ. У 2018 році організація виступила проти надання винятків з авторського права для бібліотек і музеїв, які прагнули зберегти онлайн-ігри в дослідницьких цілях. Пізніше ця ж стратегія була застосована в Каліфорнії, де заблокували законопроєкт, що зобов'язував би видавців підтримувати працездатність дорогих ігор після завершення їхнього офіційного життєвого циклу. Аргументація лобістів була прямолінійною: будь-які спроби спільноти розгорнути альтернативні сервери для порятунку гри оголошувалися незаконними.
Ситуація ускладнюється тим, що державні інституції контролю за спадком катастрофічно відстають від технологічних реалій. Вимоги Бібліотеки Конгресу США до архівації програмного забезпечення виглядають абсурдно в епоху великих даних: згідно з правилами, для збереження коду достатньо надати лише його крихітні фрагменти.
Показовим став випадок із компанією Capcom та серією Mega Man. Видавець зажадав від архівистів надати «перші та останні десять сторінок коду» гри. В умовах сучасної розробки, де код є масивом цифрових файлів, поняття «сторінки» повністю втратило сенс. У результаті дослідникам довелося обирати випадкові фрагменти даних, що робить такий архів практично марним з технічної точки зору.
Сьогодні індустрія опинилася в глухому куті. З одного боку — прагнення до максимального контролю та монетизації через цифрові екосистеми, з іншого — реальна необхідність збереження історії медіа. Поки ESA та великі корпорації відмовляються створювати прозорі механізми передачі прав або надання доступу до коду для музеїв, єдиним способом порятунку ігор залишається нелегальне копіювання та модифікація. Піратство в цьому контексті виступає не як інструмент наживи, а як вимушений захід боротьби з цифровою амнезією, яку нав'язує сама індустрія.
Цифрова незалежність з оновленням Immich 3.0
